Золота осінь
Фото Тараса Марківського
Осінь – це час достиглого винограду. Осінь – це період для роздумів… Як можна не любити ранню осінь? Я обожнюю цю пору: світанкову прохолоду, переплетену із злегенька романтичною ностальгією за літом, перший вранішній туман із дощовими краплями на склі та свіжий запах яблук, які нарешті не купуєш у супермаркеті, а зриваєш із власних дерев у саду. Я люблю, коли під ногами шарудить пожовкле листя, або ж, коли те листя тихо відривається від дерева і заплітається у волоссі. Буває так, що якийсь загублений листок затишно влаштовується у твоєму капюшоні, коли ти цього не бачиш і так мандрує з тобою увесь день, а помічаєш його лише увечері, коли уже приходиш додому. І виймаючи отой жовтий неслухняний листочок із капішону, ховаєш його у книжку на пам’ять про чудовий осінній день. Справді, лише восени, коли помічаєш хризантему або айстру, то твій погляд приділяє максимум уваги цим квітам, бо знаєш, що зовсім незабаром той останній відблиск літа вкриється сніговою накидкою! Тільки восени годинами не можеш відвести очей від зоряного неба. Адже у цю пору року небозвід – загадковіший і яскравіший. Лише восени, як ніколи, цінуєш розмову з друзями, яких не бачив ціле літо, і за чашкою гарячого чаю вкотре переконуєшся, що три місяці без сміху улюбленого приятеля – це таки дуже багато. Мабуть, тільки восени буває так, що відпроваджуючи поглядом зграї птахів у небі, хочеться їм подякувати за те, що так гарно співали усе літо для тебе і навіть починаєш шкодувати, що не завжди уважно вслухався у їхнє радісне щебетання Лише восени сумуєш, що проспав так багато неповторних сходів сонця влітку…
В житті теж деколи настають такі періоди, коли у серце стукає осінь. Буває іноді так, що ще вчора у твоєму світі жило багато світлих мрій та планів на майбутнє і ти вже була так близько до своєї мети, навіть змогла краєчком долоні доторкнутися до неї… а потім, в один момент, усі ці сподівання, неначе ті жовті листки, почали опадати повільно додолу, прикрашаючи лишень дощові калюжі. В такі хвилини я намагаюся зрозуміти, чому літо у серці не може тривати вічно? Можливо, це такий життєвий виклик, який спонукає поборотися інтенсивніше за своє щастя? А може, це природно і закономірно, коли за літом іде осінь?
Та й загалом, осінь – це як не як, але все ж таки перший крок назустріч наступній весні, хоча восени у це ще важко віриться.
Але нещодавно я помітила, що коли у серце приходить осінь, то у житті відбуваються просто дива! Адже внутрішня осінь – це такий період, коли особливо цінуєш тепло щирих усмішок, коли чітко розумієш, кого ти любиш по-справжньому і хто любить тебе. І бачиш уже без рожевих окулярів (бо восени вони стають непотрібними), що дійсно є істинним, а що – лише безхмарною ілюзією…
Але чи не найціннішою особливістю внутрішньої осені є те, що починаєш помічати тих людей, на яких ніколи не звертала особливої уваги раніше через власну заклопотаність якимись справами або через відсутність часу. Лише, коли на серці осінь, розумієш, як треба дякувати за будь-яку, навіть найменшу допомогу і усвідомлюєш, наскільки взагалі важлива твоя допомога іншому. Осінь у душі – це такий період в житті, коли хочеш підійти до безпритульної людини на вулиці і просто так з нею поговорити. І навіть якось дивно стає, що раніше ніколи не зауважувала, що цим людям так насправді важко. Бо лише, коли тобі самому стає холодно, тоді найкраще розумієш, що взагалі означає слово «холод». Осінь – це коли дуже добре усвідомлюєш значення вислову Екзюпері про те, що «ми відповідальні за тих, кого приручили!»
Осінь серця – це особлива нагода навчитися бачити красу і велич неба всюди… навіть в калюжах!
Сьогодні, роздумуючи про осінь серця, тобто про періоди в житті, коли втрачаєш щось цінне і дороге для себе, я чомусь згадала праведного Йова. А як було йому, коли у нього в один момент забрали всіх і все? Важко уявити його біль, а все ж Йов терпеливо каже: «Господь дав, Господь і взяв!» Коли я щось втрачаю в житті, то, пригадуючи історію цього багатостраждального старозавітного князя, розумію, що Бог навіть якщо забирає, то лише для того, щоб потім подарувати набагато більше. Але хотілося би запримітити іще один аспект цієї історії із Старого Завіту: до цього часу я ніколи не задумувалася, що, мабуть, тут було би доречно звернути увагу не лише на смиренну терпеливість Йова, з якої завжди варто брати приклад. Але не менш важливим є зрозуміти і те, що серед нас завжди живуть люди, які є схожими на того Йова, що страждає. Та чи вистачає нам завжди сміливості і часу підтримувати їх духовно-молитвно чи матеріально? Чи обманюємо себе думкою, що живемо краще за них, бо напевно цього заслужили?
Боже, дозволь мені завжди дослухатися хоча би маленькою допомогою до потреб сучасних «Йовів!» Від сьогодні не хочу ніколи забувати про осінь в душах інших, навіть тоді, коли до мого серця знову повернеться сонячне і радісне літо!
dyvensvit.org
