Царі йдуть!
Незважаючи на занепад старих традицій, вертепи залишаються улюбленими формами мистецького вираження різдвяної радості. Це театр, у якому тимчасово акторами стають всі охочі. Це дійство, яке відображає дитячу щирість та зрілу віру. Вертеп – це своєрідний простір, якого не торкається час
Різдвяні свята завжди пов’язувала із великою містерією народження Христа. І, обов’язково, невід’ємною частиною цієї містерії є вертеп. Із завмиранням серця чекала, коли ж продзвенять заповітні дзвоники дідових саней. Дідусь мав коні і щороку возив вертеп на хутір, а коли повертались, – першою хатою була наша. Тут хлопці не просто ставили вертеп, а й залишались на кілька хвилин, щоб зігрітись, помінятись ролями, перевдягнутись у костюми. До речі, кожен з учасників знав напам’ять увесь текст різдвяної постановки, щоб у будь-яку мить можна було замінити товариша при потребі, чи просто помінятись ролями. Усе це супроводжувалось щирими жартами і колядками. І саме тоді я вперше закохалась. Мені тоді десь було три-чотири рочки. Бігала і всім розповідала, що вийду заміж за того пастушка, який мав гарну квітку на капелюсі… Мабуть, у такому віці кожна дівчинка закохувалась у когось із цих святкових персонажів, а кожен хлопчик, хотів, коли виросте, хоч раз у житті піти селом із вертепом.
Пройшли роки, а вертеп залишився. І, здається, що таїнство різдвяного вертепу, таке ж вічне, як вічний Бог. Незмінними залишаються дійові особи, незмінними є колядки, таким же є хвилювання, коли приїжджає вертеп з хутора у село і одразу – в нашу хату.
Лунає колядка, прославляє новонародженого Христа. А над усім цим витає Слово Боже, одвічне слово України. І ніякі більшовицькі заборони та покари впродовж сімдесяти років не знищили цих віковічних традицій, не розстріляли Слова, не вбили душу українця. І щиро вірю, що пройдуть роки і вічним буде вертеп, і мій син уже голоситиме колядку на повні груди попід сусідські вікна…
Леся ГОРГОТА
2013 рік
Фото з Facebook-сторінки Наталії Бліщ